на лінії фронту, на відстані восьми пісень від маріуполя…

Центральноукраїнський національний
технічний університет

Українська English


На лінії фронту, на відстані восьми пісень від Маріуполя…

Асистент кафедри експлуатації і ремонту машин ЦНТУ Максим Труш майже рік прослужив в зоні АТО водієм. Військові, часто, люди забобонні, і військові водії не є виключенням. Неможна питати водія куди він їде, скільки часу проведе в дорозі, коли прибуде до точки призначення. Максим Труш відстані вимірював кількістю пісень, які слухав на автомобільній магнітолі. «Коли будеш? – Через три пісні».

Така система виміру пояснюється дуже просто. Як відомо зі шкільного підручника по фізиці, щоб розрахувати відстань треба перемножити швидкість на час. Швидкість руху автомобіля в районах, наближених до лінії фронту, майже завжди постійна – максимальна, скільки можна вижати з машини. А час у їхньому батальйоні, розповідає Максим Труш, водії відміряли не за годинником, а за піснями. В дорозі слухав музику, записану на CD (там, де він служив, наше радіо не працювало, якщо приймачу і вдавалося вловити якусь хвилю – то була «сепарська» радіостанція). Майже всі пісні із небагатої водійської фонотеки Максим Труш знав на пам’ять, особливо їхню послідовність та тривалість. Тому й визначав відстані до пунктів призначення за кількістю пісень, які встиг прослухати, поки їхав із пункту «А» до пункту «Б», відповідно наказу. Між блокпостами – одна-дві пісні. Від табору батальйону до Маріуполя – приблизно вісім пісень.

Максим Труш потрапив до війська під час п’ятої хвилі мобілізації за повісткою з військкомату. До того часу останній раз у військкоматі він був ще на початку 2000-х років, коли навчався в аспірантурі кафедри експлуатації та ремонту машин Кіровоградського національного технічного університету. Ще раніше в його особовій обліковій картці була записана спеціальність «водій», хоча він не був професійним водієм, але за кермом майже з 16-ти років, мав великий стаж та досвід керування транспортними засобами від легкового автомобіля до вантажівки і мікроавтобусу.

За повісткою Максим Труш прибув до військкомату і вже через два дні, разом із іншими мешканцями міста та області, їхав потягом у напрямку Яворівського полігону, що у Львівській області.

«Погрузили нас до пасажирського вагону, причепили вагон до вантажного потягу та відправили на Яворів, – розповідає Максим Труш. – Серед мобілізованих з Кіровоградщини у тому вагоні їхали робітники, автослюсарі, охоронці, працівники залізної дороги, безробітні. Багато було випускників нашого університету, навіть були мої колишні студенти (до речі, вони після завершення університету працювали за спеціальністю, пов’язаною із ремонтом машин та зварюванням).

При розподілені новачків на полігоні мене спочатку направили на курси «старшин» по роботі із особовим складом. На цих курсах нам десь тиждень розповідали якусь теорію, яку можна, взагалі, за день викласти. Потім почали водити нас на полігон, на стрільби, де хоч трохи вчили працювати зі стрілецькою зброєю. Мало, але хоча б щось. Після одного місяця навчання нещодавно мобілізованих бійців розподіляли по військовим частинам. Зазвичай, це відбувалось на добровільних засадах. Або тобі зачитують перелік військових части і ти можеш обирати, де продовжити службу, або на полігон приїжджає «покупець» – представник військової частини – і набирає тих, хто виявить бажання служити у тій частині. Сам я родом з Черкаської області, тому під час одного із таких розподілень визвався до лав 14-го окремого мотопіхотного батальйону 72 бригади ЗСУ (колишній батальйон територіальної оборони «Черкаси»).

Батальйон базувався безпосередньо на передовій.

«За якою саме спеціальністю доведеться служити – це вже визначалось на місці, – розповідає Максим Труш. – Коли ми прибули до частини нас лише розселили по палатках і все, а вже на ранок построїли та стали розпитувати, хто і що по-справжньому вміє робити?

Я дивлюся – стоїть пікап «Nissan», пожартував щось про машину, а мені у відповідь кажуть: ану сідай, проїдь. Батальйону якраз були потрібні водії на два позашляховики «Nissan», тому що попередні щойно демобілізовувалися. Таким чином я і мій товариш зі Сміли стали новими водіями батальйону.

На той момент ті два пікапи були найкращими машинами в батальйоні. Дизельний двигун об’ємом 3,5 літри, повний привід, лебідка, нормальна «резина» – не машина, а мрія!

Ці «Nissan»’и для наших військових, як мені розповідали, були придбані за кошти, зібрані канадськими волонтерами ще на початку війни в 2014 році. За два роки на фронті машина проїхала безліч кілометрів шляху, експлуатувалась в занадто екстремальних умовах, але її стан був майже відмінний. Потрібно було лише регулярно і своєчасно обслуговувати автомобіль та слідкувати за паливом – якість нашої армійської солярки не підходить для двигунів таких автомобілів. Добра машина. Прийшла до мене без дірочок від куль чи осколків, і пішла новому водію без дірочок (тричі стукаємо по дереву – прим.). Все нормально, хоча були моменти… (пауза у розповіді – прим.)»

Пікапи «Nissan» у нас використовувалися для виконання негайних задач. Наприклад, для максимально швидкого перевезення особового складу (групи вогневої підтримки у складі восьми осіб із повним боєкомплектом) з точки А до точки Б. Або для перевезення вантажів, у кузов можна багато чого навантажити. Людям на позиціях потрібні вода, їжа, боєкомплект. Все це треба їм розвезти. Одного разу волонтери привезли нам дуже багато яблук. Чого ж не завести хлопцям на передовій по ящику яблук?

Головне правило: машина та її водій повинні бути завжди напоготові. У будь-який час та за будь-якої погоди. Тому водії зобов’язані постійно підтримувати авто в робочому стані, слідкувати за рівнями робочих рідин, палива. Коли ти перебуваєш на чергуванні, то сидиш одягнений, або в машині, або десь поруч. Коли раптом потрібно кудись негайно поїхати – ключ у замок і поїхав.

На війні виїзди непрогнозовані. Бувало, добу-дві нікуди не їдеш, а бувало – тижнями в дорозі, в переміщеннях: найдовше моє відрядження тривало 16 діб поспіль. А коли чекаєш наказу – займаєшся або машиною, або своїми справами. На передовій ніхто не фарбує бордюри та не марширує цілими днями. Командири, переважно, люди того ж віку, що й солдати, пройшли бойові зіткнення ще 2014 року, толкові люди, знають, що таке обстріли, як правильно «заритися» в землю, страхуватися, виставити позиції. Що стосується служби – звичайно, все строго, а поза службою командири до солдат ставляться по-людські. Зрештою, у нас було саме так.

У вільний від чергування час можна було поїхати на стрілецький полігон і там вчитися стріляти із усієї зброї, яка була в наявності. Хоч кожного дня вчитися. Наша рота виконувала функції вогневої підтримки – надавала швидку допомогу іншим підрозділам у разі необхідності, тому у складі роти були «спеціалісти» з усіх видів зброї. Ми тренувалися стріляти з автоматів, кулеметів, ручних гранатометів, протитанкових ракетних систем. Боєкомплекту було вдосталь і ніхто не забороняв нам багато тренуватися у стрільбі».

На передовій гарне постачання стосувалось не лише боєкомплекту, розповідає Максим Труш. Одежа, медикаменти, їжа – усього було достатньо, дякуючи волонтерам та ЗСУ (по кількості консервів в армії взагалі питань нема, особливо по «червоній рибі» – консервам в томаті). Оскільки їхній батальйон перший час називався БТО «Черкаси» і до четвертої хвилі мобілізації службу у ньому проходили лише мешканці Черкаської області, вже на передовій 14-м окремим мотопіхотним батальйоном 72 бригади опікувалися, переважно, волонтери з Черкащини, але також привозили необхідні речі волонтери з Кіровоградської області та інших міст України.

Навіть після демобілізації товариші по зброї підтримують контакти, допомагають один одному. «З побратимами постійно спілкуємось, – каже Максим Труш. – Зідзвонюємось регулярно, коли випадає нагода – заїжджаємо один до іншого у гості. Зараз про війну стараюся не згадувати. Телевізійні або газетні новини з фронту не дивлюся і не читаю. Не вірю ЗМІ, ні нашим, ні їхнім. Коли мене цікавлять події у нашому підрозділі – краще подзвоню безпосередньо товаришам на передовій і спитаю, як вони там?..»

Підготував Олександр Виноградов


КНТУ в соцмережах:
Приймальна комісія працює щодня, крім суботи та неділі.
Телефони приймальної комісії: (0522) 55-93-13, 39-04-67
Телефон університетської довідкової служби: (0522) 55-92-66
© 2016 «КНТУ» Всі права захищено.
Використання матеріалів цього сайту можливе тільки
з посиланням на джерело.