«Більше часу для написання книг, онуків та подорожей, але не відхожу від активної роботи»


18 грудня 2020
Свого часу Михайло Черновол не думав, що стане доктором наук, першим на Кіровоградщині академіком національної академії, що 25 років працюватиме ректором університету, буде головою облдержадміністрації... Ця розповідь – про науковця та про поворотні моменти життя, які мали загальний вплив на подальшу долю як Михайла Черновола, так й очолюваного ним навчального закладу.

Людська доля часто буває непередбачуваною. Свого часу Михайло Черновол не думав й не гадав, що стане доктором наук, стане академіком, першим на Кіровоградщині академіком національної академії, що 25 років працюватиме ректором університету, буде головою облдержадміністрації. Але це сталося. І не можна сказати «так сталося», ні, всі ці та багато інших досягнень – не випадкові, а результат систематичної, цілеспрямованої праці, крок за кроком, сходинка за сходинкою, вершина за вершиною.

Віднедавна професор Михайло Черновол обраний почесним ректором ЦНТУ й працюватиме радником новообраного ректора навчального закладу. На практиці це означатиме, що тепер з’явиться трішки більше вільного часу, який можна буде приділити сім’ї, книгам та подорожам. Ця розповідь – перш за все про науковця, про поворотні моменти життя, які, з одного боку, пов’язані із науковою роботою, але з іншого – мали загальний вплив на подальшу долю як Михайла Черновола, так й очолюваного ним навчального закладу. Взяти хоча б пораду Григорія Носова зробити докторську дисертацію замість посади заступника декана в середині 1980-х років…

Десять років тому, у ювілейному інтерв’ю до свого 60-річчя «Вчений. Ректор. Друг. Вчитель» у газеті «Украина-Центр», Михайло Іванович Черновол згадував, що за особистими уподобаннями більш схильний саме до наукової роботи. Писати книги, відвідувати конференції, виступати опонентом на захистах, готувати аспірантів та докторантів йому комфортніше, ніж адміністративна діяльність. Отже, зараз настав той самий момент?

«У мене вдома у кабінеті на столі лежать матеріали, підготовлені для написання монографії, – посміхаючись розповідає академік Михайло Черновол, – копії різних публікацій, результати досліджень, література із закладками, структура майбутньої книги. Все це зберігається вже років п’ять, мінімум! Ніяк не можу приступити до роботи над книгою, постійно відкладаю, відкладаю, відкладаю. Це буде монографія, присвячена моїй улюбленій науковій темі: технології та матеріали для відновлення, зміцнення деталей, зокрема, мова буде йти про різні композиційні покриття. Я вже склав графік роботи над монографією, й сподіваюсь найближчим часом написати цю книгу.

Але це не означає, що я відійду від активної роботи, ні. Буду допомагати обраному ректору, я знаю проблеми університету, звичайно, буду робити все, що у моїх силах, для вирішення цих проблем…

Зараз, загалом, такий момент, що я готуюсь переїжджати до іншого кабінету, перебираю книги, тут в робочому кабінеті, вдома у бібліотеці. Це зайняло декілька тижнів, тому що у мене дуже сильна наукова бібліотека, я збирав її багато років. Коли переставляв та переглядав літературу, розчулився до сліз на очах. Чому? Там дуже багато рідкісних книг, але виникли сумніви, чи потрібні вони зараз комусь?.. За деякими темами добірка книг унікальна, просто унікальна. Частину книг я передам на свою кафедру, до бібліотеки університету та подарую науковцям, хто займається даною тематикою».

Але чи не найбільше від завершення повноважень ректора зраділа сім’я Михайла Івановича.

«Я дуже щасливий у сімейному житті і це не чергова фраза, – говорить Михайло Черновол. – У мене чарівна дружина, яка завжди підтримувала мене у всьому; у мене прекрасні доньки та четверо онуків: двоє українців, хлопчик і дівчинка, та двоє французів, хлопчик і дівчинка. Звичайно, сім’я бачила, що останніми роками мені було важко працювати на посаді ректора, тому вони підтримали моє рішення не балотуватися, й, чесно кажучи, дуже цим задоволені. Онуки будуть більше часу проводити із дідусем…»

– Михайле Івановичу, як тоді сталося, що ви обрали кар’єру науковця? Завдяки яким здібностям Олександр Терхунов розгледів у студентові задатки науковця?

М.Ч.: – Знаєте, я не планував наукової долі, нічого такого… У школі захоплювався історією, думав поступати до Київського університету Шевченка на історичній факультет, хоча при цьому не бачив себе вчителем історії. Батьки наполягли на тому, щоб я продовжив навчання у Кіровограді, і я поступив до Кіровоградського інституту сільськогосподарського машинобудування. До речі, я поступав в 1967 році, це перший рік заснування самостійного інституту, юридично документи на вступ я подавав ще до філіалу ХПІ, а навчатися почав вже у КІСМ.

Думав, як усі: закінчу школу та поступлю до інституту. Потім, коли поступив, думав: вивчуся, стану інженером. Десь на четвертому курсі інституту тодішній завкафедрою ремонту машин Олександр Терхунов запропонував працювати над науковим дипломом. Чому? Не знаю. Я не був круглим відмінником, інститут закінчив не з червоним дипломом, але до навчання ставився ретельно та наполегливо…

У ті часи стати науковцем було не просто. Кіровоградський інститут сільськогосподарського машинобудування не мав своєї аспірантури, потрібно було не просто знайти аспірантуру за своєю спеціальністю десь в іншому ВНЗ Радянського Союзу, а ще й поступити туди на навчання. Я навчався в аспірантурі аж у Саратові, пам’ятаю постійні поїздки, поїзди (відстань від Кіровограда до Саратова майже 1300 км, залізницею дві доби із пересадкою – прим.). Усе це було складно, тому не кожен випускник вишу погоджувався навчатися в аспірантурі. Поступали ті, хто ставив собі за мету високі цілі та хотів стати науковцем…

На фото: під час навчання у аспірантурі

До речі, тоді не дуже багато людей погоджувались поступати до аспірантури і зараз не багато. Хоча лише у нас в університеті створено дві спеціалізовані вчені ради із захисту кандидатських дисертацій та одна рада із захисту докторських дисертацій, де захищаються, у тому числі, представники інших університетів або установ. Можливостей із захисту дисертацій зараз більше, але знову стало проблемою знайти тих, хто хоче займатися наукою...

Олександр Терхунов створив на кафедрі таку надзвичайну атмосферу, що усі молоді асистенти мріяли зробити дисертацію, захиститися та стати викладачами. Я також вирішив стати викладачем рідної кафедри і це визначило моє життя…

Вже на старших курсах інституту я почав читати багато наукової літератури, почав робити перші дослідження, постійно спілкувався із викладачами-науковцями кафедри. Мені дуже сподобалась експериментальна робота, коли або сам, або разом із старшими викладачами виконував експерименти, коли брав участь у випробуваннях. Мені дуже сподобалась робота із літературою. Вже під час навчання в аспірантурі я майже цілодобово пропадав у бібліотеці ім. Леніна у Москві: приходив на 8 ранку на відкриття й шов звідти о 10 вечора, коли бібліотека зачинялась. Я не стомлюючись поглинав інформацію: читав, порівнював, робив записи. Все це було дуже цікаво та захоплююче…

Кандидатську дисертацію я зробив завчасно й захистився на останньому курсі аспірантури, навіть із запасом вклався у відведений на навчання термін. Повернувся працювати на рідну кафедру, отримав ступінь кандидата наук. Чесно кажучи, спочатку я навіть не думав про докторську дисертацію. На той час захист кандидатської дисертації вже був вершиною, а звання доктора наук – величиною, взагалі, захмарною. У нас в інституті перший і єдиний на той час доктор наук з’явився у 1972 році, коли докторську дисертацію захистив тогочасний ректор КІСМу Григорій Романович Носов (коли його призначили ректором він ще не був доктором наук).

Коли я вже деякий час пропрацював на кафедрі, став доцентом, Григорій Романович порадив зайнятися докторською дисертацією. Насіння впало на благодатний грунт і я почав про це думати. Невдовзі мені стали пропонувати адміністративні посади. Наприклад, хотіли призначити заступником декана. Почесна посада, кандидатуру обговорювали на партійному комітеті інституту, немислимо відмовитися! Я прийшов порадитися до Носова, і пам’ятаю, що він сказав: якщо вже розпочав докторську дисертацію, доведи це питання до завершення, а коли захистиш дисертацію – всі адміністративні посади прийдуть самі собою, тому що, якщо зараз перейти на адміністративну роботу, то не буде часу займатися наукою. Я дуже вдячний йому за цю пораду!

На фото: Михайло Черновол під час наукового стажування у Празі

Тоді я цілком зосередився на дисертації. Значно вплинуло на успішну підготовку докторської дисертації моє наукове стажування за кордоном у Празі. Тоді мені вдалося зробити важливі теоретичні та експериментальні дослідження і написати першу закордонну монографію. Але загалом, для того, щоб зробити докторську дисертацію, знадобилось майже шість років.

Коли настав час захищатися (тоді в УРСР фізично не було докторської вченої ради за моєю науковою спеціальністю, захист планувався у Москві, я вже навіть пройшов попередній захист), наказав довго жити Радянський Союз. 1991 рік. Багато докторантів із України, які виходили на захист на вчених радах московських ВНЗ, все кинули та повернулися додому. Але я вирішив довести справу до захисту, хоча формально для вченої ради я вже був іноземцем. В 1992 році отримав диплом доктора наук СРСР, країни, якої вже не існувало, а потім пройшов процедуру нострифікації у Києві. Таким чином, я маю два дипломи доктора наук: СРСР та України.

Я досить рано для тих часів: у 42 роки, став доктором наук (в середині 1990-х – наймолодший доктор наук на Кіровоградщині – прим.). В 1994 році отримав звання професора, наступного року був призначений на посаду проректора із наукової роботи, а на початку 1996 року мене призначили ректором Кіровоградського інституту сільськогосподарського машинобудування. Все сталося так, як передбачив Григорій Романович Носов…

– За доктором наук далі йде академік. Мається на увазі, державної академії. Коли ви вперше замислились, що було б не погано стати академіком?

М.Ч.: – Знаєте, абсолютно не думав, навіть не мріяв, не ставив собі за мету. Членами-кореспондентами, академіками найчастіше обирають науковців, які працюють в академічних наукових та науково-дослідних установах. Працівники закладів освіти Міністерства освіти і науки дуже-дуже рідко стають академіками. Але, як часто буває у житті, до певних рішень вас підштовхують люди або обставини. У даному випадку також спрацювали поради колег.

Тривалий час заступником директора з наукової роботи Інституту механізації та електрифікації сільського господарства Української академії аграрних наук (таку назву раніше носила Національна академія аграрних наук України) працював Микола Володимирович Молодик, мій давній товариш, якого вже, на жаль, немає серед живих. Він був членом-кореспондентом академії і запропонував мені хоча б спробувати подати документи на конкурс.

Потім у Кіровоградській облдержадміністрації проходила нарада по науці за участю академіка Національної академії Наук Богдана Данилишина (колишній Міністр економіки України, зараз Богдан Данилишин є головою Наглядової ради Національного банку України – прим.). Він тоді сказав на нараді: згідно статистики в Кіровоградській області немає жодного члена-кореспондента або академіка державної академії, Михайле Івановичу, чому б вам не спробувати? Треба пробувати, намагатися. Це ж не потрібно готувати окрему роботу для присудження академічного звання, як дисертацію доктора наук. Академічна спільнота обирає академіків за сукупністю досягнень. Якщо є досягнення та авторитет в академічному світі – оберуть. Якщо немає, то не оберуть.

Спочатку порадив спробувати Молодик, потім – Данилишин, тому я загорівся ідеєю й почав над цим працювати. В 2007 році подав документи на конкурс. Зараз вже не пам’ятаю тодішніх вимог до кандидатів у члени-кореспонденти Національної академії аграрних наук України, але пам’ятаю, що усім вимогам відповідав із запасом. Я вже мав достатній авторитет і не лише за науковою лінією. Мав чимало монографій, публікацій, винаходів, вже тривалий час працював ректором, був головою облдержадміністрації, державним службовцем І рангу. Єдина «перешкода» – те, що я з іншої системи, оскільки я був науковцем закладу освіти Міністерства освіти і науки, навіть не з аграрного університету Міністерства сільського господарства. Але для академіків це не стало проблемою, в 2007 році мене обрали членом-кореспондентом Національної академії аграрних наук України, а в середині жовтня 2020 року – академіком НААН України. Чесно кажучи, я досі здивований цим фактом…

На фото: Михайло Черновол – голова Кіровоградської ОДА

– У вас в житті були, скажемо так, стартові майданчики розпочати кар’єру держслужбовця, політика, перейти у бізнес. Чим тримає наука, наукова діяльність?

М.Ч.: – Науку люди розуміють по-різному, але, перш за все, якщо коротко сказати, наука – це нові знання. Нові знання тебе поглинають, затягують, ти постійно хочеш більше, більше й більше нових (для себе) знань. Якщо науковців умовно поділити на два діаметрально протилежні типи людей: ті, хто робить лише кар’єру та ті, хто фанатично живе наукою, не цікавлячись нічим більше у світі, оскільки зовнішній світ заважає займатися наукою, то я, думаю, знаходжусь десь посередині між цими крайностями.

Я не вважаю себе якимось навіженим вченим, який не бачить нічого, крім науки. Так, був період часу, коли я із головую занурювався у книги, в експерименти, у літературу. Але я розумів і розумію, що живу у суспільстві, є частиною суспільства, де також є сім’я, є друзі.

Я абсолютно не кар’єрист та ніколи не мав амбіцій щодо високих посад. Я особисто не планував в 1996 році ставати ректором – таким було бажання колективу. Так, ректора призначало Міністерство, виборів ще не існувало, але колектив інституту виступив із категоричним зверненням щодо призначення керівником саме представника навчального закладу. Я не планував ставати головою Кіровоградської ОДА – так вирішив Президент Леонід Кучма. Я не готувався заздалегідь і взагалі не займався політикою. Мені вистачило дві каденції пропрацювати депутатом облради, щоб більше не мати бажання балотуватися не те, що до Верховної ради, а навіть до місцевих рад. До речі, я тоді запропонував обласній раді ідею регіонального замовлення для університетів, і от зараз вже зроблено перші кроки: на 2021 рік на Кіровоградщині вперше передбачено регіональне замовлення для закладів вищої освіти.

На фото: вручення знаку Почесного громадянина міста, 2009 рік; на засіданні Кіровоградської обласної ради, 2010 рік.

Тобто, мене не цікавили ані державна служба, ані політика. Щодо бізнесу… Коли на початку – у середині 1990-х років інститут переживав дуже складні часи, багато викладачів та науковців йшли у бізнес або поєднували роботу із бізнесом. Навіть мені друзі пропонували перейти у бізнес. Коли я став ректором, в інституті був створений комерційний центр, ми придбали млин, виготовляли борошно, крупи, створили власні переробні підприємства, займалися торгівлею. І завдяки цьому я побачив, що абсолютно не пристосований до бізнесу. У бізнесі потрібно ризикувати, а я не авантюрна людина. Перш, ніж зробити якийсь крок, я маю десять разів подумати, мої основні досягнення зроблені за рахунок системної методичної роботи, коли ти кожного дня працюєш й поступово, крок за кроком йдеш до результату. У бізнесі потрібно ризикувати, по людях топтатися. Я не можу так! Думаю, якби я став бізнесменом, то був би не зовсім успішним.

Нарешті, про подорожі

«Звісно, я не збираюсь весь час відпочивати, планую не лише займатися наукою, а й більше подорожувати, – розповідає Михайло Черновол. – Тепер навіть стане простіше це робити: раніше будь-яку відпустку потрібно було узгоджувати із Міністерством, зараз – достатньо підпису ректора університету. На тему подорожей я можу говорити нескінченно довго, тому що я дуже люблю подорожувати! У світі майже 200 країн, і якщо рахувати півсвіту за 92 країни, то я не об’їхав півсвіту, оскільки відвідав лише 65 країн, але якщо рахувати за кілометражем, то півсвіту я об’їхав давно і декілька разів. Був в Австралії, в Азії, на африканському континенті, у Південній Америці та Північній Америці, звісно, у багатьох країнах Європи. В Ісландії був, на острові Гренландія не був, але країна Гренландія – це Королівство Данія, а Данію я відвідував. Останнім часом пандемія значно обмежила можливості подорожей, але, сподіваюсь, це не надовго, у мене в планах ще дуже багато країн, до яких хочу поїхати. Це, переважно, не туристичні країни, а пізнавальні країни, країни для кращого пізнання світу. Майже всі туристичні місця, які я хотів побачити, як там живуть люди, як там побудоване життя й що можна корисного перенести на Україну, я вже відвідав. Залишилось побувати у країнах, які мають незвичну природу та цікаві історичні місця».

Підготував Олександр Виноградов